Путін вже не той Те, що ще кілька років тому здавалося неможливим (а саме публічна критика кремлівської влади, падіння довіри до “національного лідера”, нервова реакція пропагандистів і навіть ознаки розколу всередині системи) сьогодні у РФ перетворюється на стійку тенденцію.
Соціологічні дані, навіть контрольовані Кремлем, уже не можуть приховати поступового падіння рейтингів. За даними російського ВЦИОМ, у квітні 2026 року рівень схвалення діяльності Путіна знизився до 65,5-65,6%. Це – найнижчий показник із початку повномасштабної війни проти України, ще у 2025 році він перевищував 78%.
Буцімто незалежний Левада-центр також фіксує негативну динаміку: якщо у вересні 2025 року рейтинг підтримки Путіна становив близько 88%, то вже у березні 2026 року він опустився до 80%, найнижчого рівня з часу оголошення мобілізації восени 2022 року. Одночасно зростає рівень недовіри до уряду, Держдуми та регіональної влади.
Причини цієї ерозії очевидні: затяжна війна, економічне виснаження, санкції, зростання цін, втрати на фронті та втома суспільства від постійної мобілізаційної істерії. Навіть провладні соціологи змушені визнавати зростання кількості росіян, котрі вважають, що країна рухається “не в тому напрямку”. За окремими оцінками, цей показник зріс із 33% до 45% лише за кілька місяців.
Окремим символом десакралізації влади Путіна став парад 9 травня у Москві, що його багато експертів уже назвали “парадом ганьби”. Кремль був змушений різко скоротити масштаб цьогорічного “свята побєдобєсія”: парад відбувся без традиційної великої колони техніки, без демонстрації військової могутності та в умовах безпрецедентних заходів безпеки. У Москві блокували мобільний інтернет, посилили охорону, а сам парад тривав значно менше, ніж у попередні роки.
Ще більш показовим стало те, що Путін під час виступу фактично уникав теми реальних результатів війни проти України. Аналітики ISW звернули увагу: Кремль не зміг продемонструвати жодних стратегічних успіхів на фронті, а обмежений формат параду став ознакою зростаючого тиску на режим.
І цвяхом у труну путінізму, звичайно ж, виявився “дозвіл на проведення параду”, виданий окремим Указом президента України Володимира Зеленського на офіційному сайті глави держави. “Враховуючи численні прохання, з гуманітарною метою, окресленою в перемовинах з Американською стороною 8 травня 2026 року, постановляю: дозволити 9 травня 2026 року провести парад в м. Москві (Російська Федерація). На час параду (з 10 години ранку за Київським часом 9 травня 2026 року) територіальний квадрат Красної площі виключити з плану застосування українського озброєння”, – йшлося в Указі, разом із позначенням конкретних географічних координат. Тобто, заміною Києва за три дні виявилося перемир’я на три дні, вимолене жалюгідним Путіним у президента США Дональда Трампа. І Зеленський його у цьому блискавично переграв. Не розхитуйте човна, бо їхнього щура нудить Симптомом кризи стала й поведінка російських пропагандистів. У медіапросторі РФ дедалі частіше з’являються нервові заяви про “внутрішніх ворогів”, “зраду еліт” та “недостатню мобілізацію суспільства”, котрих лише побільшало після параду.
Частина воєнкорів і Z-блогерів уже відкрито критикує військове командування, губернаторів та навіть Кремль за неефективність, корупцію та брехню щодо реального стану війни. Це особливо показово для авторитарної системи, де будь-яка публічна критика раніше жорстко придушувалася.
При цьому, за словами журналістки і психологині Лариси Волошиної, “ми бачили червоного від сорому Пєскова, який намагався пояснити, що нам не потрібне ніяке перемир’я. А потім Ушаков, який вийшов, сказав: “Ну, якщо Україна не била по Москві, значить, ми вважаємо, що немає жодної необхідності в нашому ударі у відповідь”. “Все це звучало дуже жалюгідно”, – підкреслила вона у етері Newsader. Втім та ж Волошина попереджає: справжньою небезпекою є те, що “глибинний російський народ, який завжди був далекий від політики, їх не цікавило, що тут відбувається, але вони раптом усвідомили поразку”. “Я бачу на абсолютно дивних відео з Інстаграму: від якихось дітей-підлітків звучать такі уїдливі обіцянки, що зараз ми тут розбомбимо Київ, дядя Вова жахне, значить, по Києву. Тобто коли вони зрозуміли, що програють, то знищення української столиці, тобто фактично ось ядерного такого Армагеддону для України, захотіли всі: домогосподарки, піонери”, – зауважила вона. Тому, на її думку, зараз дуже небезпечний момент, що склався завдяки тому, що путінські зусилля по завоюванню України зайшли у глухий кут. І падіння рейтингів кремлівського диктатора може “вилікувати” хіба що подібне посилення ескалації, на котру йому дають благословіння ті самі страшні російські “глубинарії”.
Проте, вважає Волошина, втримати кремлівського карлика від заподіяння ще більшого зла Україні можуть, як не дивно, чинні російські еліти. Адже після ескалації (у вигляді, наприклад, ядерного удару) Росія миттєво змушена буде закритися, перетвориться на чучхе.
А це зовсім не в інтересах російських олігархів. Вони й зараз у РФ “на пташиних правах”, а після остаточного перетворення Путіна на російського “Кім Чен Ина” зовсім йому не знадобляться, бо він бажатиме правити одноосібно. Тож процедура відбирання їхніх статків, а то й життя у осучасненому російському ГУЛАГу, виявиться лише справою часу. “Ми бачимо цю боротьбу між ФСО й ФСБ, повністю знищений клан того ж Шойгу, і як тихо під плінтусом ховається Мішустін. Його там також пощипують, а Патрушев закрився і мовчить, не відсвічує. Це важливо: Путін більше не один із них, він над ними. Більше того, він один. Він спирається народ. Він диктатор. І пам’ятаєте, як фюрер спирався не на оточення, а на обожнювання народу? Він (Путін – ред.) став фюрером”, – додає Волошина. Тож, за її словами, самі російські еліти мусять якось вирішити це питання. А “добрі дрони” з України намагатимуться цьому всіляко сприяти, й далі підштовхуючи економіку РФ до колапсу.
Ну а що ж очікує на кровожерливий плебс, що у масі своїй все ще підтримує Путіна, коли його справа розвалиться, як і у згаданого “попередника”? “Не знаю, як із цього всього вибиратися. Тому що, загалом, без програмної денацифікації, такої дуже довгої, не обійтися”, – розмірковує Волошина. Ірина Носальська